ШОФЕРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ – ОСОБЛИВИЙ Шоферський колектив – своєрідний. Такого взаєморозуміння, як серед водіїв, годі пошукати серед інших категорій. Тут не просто: я тебе виручу, бо завтра сам потребуватиму допомоги. Це – розуміння ситуації, і без вагань і роздумів – допомога, підставляння дружнього плеча. Поганих водіїв у ДП «Летичівський лісгосп» немає. В цьому солідарні не лише шофери підприємства. Про це в один голос скажуть їх безпосередні керівники: і головний механік В.І.Раднєвич, і начальник лісопункту В.Г.Івасюк. А бухгалтер Г.М.Каленікова розповість про кожного щось особливе, лише йому притаманне, але щось цікаве і позитивне. На даний час шоферів у господарстві 22. Є молодші, старші, працюють й пенсіонери. Всі вони різні за складом свого характеру, але одностайні у ставленні до своїх обов’язків. Старші не повчають молодших, просто допомагають: і доброю порадою, і конкретною справою. Вчаться ті виїжджати з будь-якої ділянки лісу, як і виходити із незручної ситуації. Автомобілі свої знають досконало, розберуть при потребі, зберуть. Одним словом – професіонали. Вважає, що повезло йому з колективом наш ювіляр Микола Степанович Кравчук. Заслуга у цьому, звичайно в першу чергу, керівництва підприємства. Багато зусиль доклав для цього В.М.Сивун. Прагнув Василь Михайлович, щоб гідно оплачувалася нелегка праця шофера. А саме це в першу чергу і приваблює до роботи. Людяність і високі заробітки (в порівнянні з іншими в районі) і стримують шоферів підприємства не шукати «кращого хліба» і при нинішньому керівництві. Це думка не лише Миколи Степановича, одностайні в цьому всі шофери. М.С.Кравчуку – 60. Приємно досвідченому шоферу, що саме у цьому колективі допрацював до пенсійного віку. А от чи йтиме на заслужений відпочинок – ще поміркує… Народився Микола у с.Снітівка. Як і більшість сільських хлопчаків, навчався і мріяв скоріше вивтікати до великого міста. Аби скоріше, будь-куди. Романтика! По закінченні 8-и класів вступив до Дніпропетровського ГПТУ. Отримавши спеціальність муляра-монтажника, юнака направили на будівництво до Дніпродзержинська. Подобалося, працював, але відчував – будівельник – то не його справа. Втомленим, проте у другу зміну поспішав до ДТСААФ. Батько Миколи був шофером і гени зробили свою справу. Хлопець все частіше ловив себе на думці, що вабить його за кермо. До служби в Армії отримав права за різними категоріями і шофером був призваний у її ряди. Служити довелося у Німеччині. Чи то як кажуть: «на роду написано», чи то його «величність випадок» вирішує долю людську, але одні, опинившись далеко від дому, так і залишаються в кращому місці, інші ж повертаються до отчого дому. Надивившись на світи, вдихнувши на повні груди романтики, Микола вирішує повертатися додому. Вже не хотілося в найближчій перспективі отримати житло у галасливому місті, добрих заробітків… Тягнуло у рідне село. Шоферував спочатку у рідному колгоспі, потім на ремонтному заводі, райсількомунгоспі. З 1999 року – у ДП «Летичівський лісгосп». 21 рік! День у день зі Снітівки до Летичева Микола Степанович дістається до роботи. І жодного разу не пошкодував про це. Хоч була можливість і в Летичеві придбати житло, але навіщо? Спочатку автобусом діставався з друзями, тепер на власному автомобілі. З роками Микола Степанович переконався: не важливо – де жити, важливо – з ким. А з дружиною йому поталанило, добра, розуміюча, турботлива. Незабаром – 40 років, як разом. У всьому ладять. Виховали славних дітей, тепер всю любов вкладають в онуків. Їх у подружжя аж четверо. Добрий, товариський, досвідчений шофер, відповідальний і добросовісний. Так про ювіляра скажуть і його керівники, і друзі, і колеги по роботі. Чи є серед рис характеру якась особлива? Є. Це вроджене почуття справедливості. Сам Микола Степанович розуміє, що таким важко у світі живеться. Але … дорогий ювіляре, до таких, як Ви завжди тягнуться люди, їх цінують і поважають.