ГОВОРЯТЬ МАЛО. РОБЛЯТЬ БАГАТОПрофесію, пов’язану з лісівничою справою, обирають, мабуть, найнебагатослівніші. Говорять лісівникимало, проте роблять багато і на віки. Вважають: до них садили, залишили після себе ліси і вони повинні. Небагатослівний і наш ювіляр. Нічого особливого ні в своїй даті, ні в посаді не бачить. «Просто потрібно робити свою справу, любити те, що робиш і намагатися робити найкраще», - скаже В.Л.Войтина.Йому – 50, посадженим його лісовим культурам – більше 20. І чи не найбільшою радістю, підсумком до ювілейної дати - є дивитися на вже сформований тобою ліс. Народився В’ячеславВойтина на кордоні, в с.Н.Гута в родині лісника. Мала його батьківщина – то рідні до щему у серці села: Прилужне, Буцни, Голенищеве. Лісовими стежками, полем ходив по науку. За підручниками, з друзями мріялося про великі міста, романтичні світи… А ліс, у якому проводив з батьком увесь вільний час, нашіптував свої плани на хлопчину. Батько – Леонід Іванович, мудрий чоловік й досвідчений лісник не нав’язував своїх думок, приглядався, підказував хлопцю лише при потребі. Повторював: «Кожен має робити свою справу. А справу потрібно обрати до душі. В лісі працювати – ліс потрібно любити, лісом треба жити». Бачив бо: в думках Славко був далеко від лісу…А ще дальше від думок закинуло його життя. Аж на далекий схід, у Владивосток. Служба у морській авіації не лише навчила витривалості, тут почав формуватися його характер. Тут, надивившись на чужі, далекі світи, все частіше ловив себе на думці, що кращих, миліших серцю місць,ніж його мала батьківщина, ніде більше й немає. Знав, що житиме лише на Україні, рідній Летичівщині. А от з професією ще вагався. Спочатку влаштувався в агропромтехніку, шоферував. В 1999 В’ячеслав робить рішучий крок – влаштовується на роботу у лісництво, зрозумів, що не він обирає професію, вона обрала його ще у дитинстві. Вирішив повертатися до свого лісу. Залишав його мрійливим хлопчиною, повертався загартованим чоловіком.Разом з батьком працював лісником. В одному лісництві, лише на різних обходах. Навчався у технікумі, а ще більше знань переймав від батька. Саме батько навчив його лісівничим премудростям. Молодий лісник вже іншими очима дивився на ліс, намагався у всьому повторити батька і завдячує йому за ті 7 років, коли працювали разом. Батько навчив, як ростити дерева, доглядати до п’яти років, як за малими дітьми: сапати, обкошувати. Щоб виросли міцними хоч до людського росту, потім можна залишати надовше, але під наглядом, тобто – робити освітлення… Тепер вже він – лісівничий з досвідом, може, як колись батько, розповісти про кожну ділянку, урочище, струмочок, навмання, із закритими очима пройти лісовими стежками. І знати при цьому, що таке мозолі на руках і гарячий піт на щоках…В свою ж чергу про лісника розкажуть висаджені ним лісові культури, бо посадив і виростив їх не один десяток гектарів. До 2007 року працював у Козачанському лісництві, шість років – майстром у Головчинецькому лісництві, тепер В’ячеслав Леонідович – старший майстер цього ж лісництва. «У Войтини у підпорядкуванні 5 лісників. Наскільки це добра і порядна людина можуть розповісти не лише вони, - скаже про старшого майстра лісничий М.Й.Дмухівський. – Позитивний у всьому, добросовісний, йому можна доручити будь-яку справу – виконає, бо надто відповідальний. Хороший сім’янин і господар»Щодо сім’янина, то дружина, не приховуючи, скаже, що кращого чоловіка годі пошукати. «В’ячеслав кожному хоче допомогти. Безвідмовний, як для рідних, так і для друзів. А що вже любить ліс… Він живе ним. І жив би у ньому. Тому й будинок наш під лісом, бо кращого місця для проживання не уявляємо. Буває, ревнуємо його з дітьми до лісу»У яку порудля вас ліс найкращий? І на це Людмила Володимирівнавесело відповість: «Звичайно – осінній. Особливо вересневий, бо не лише найкращий у своєму різнобарв’ї, багатий на ягоди, гриби.У вересні ми з В’ячеслав познайомилися, повінчалися, у вересні народився нашнайменший син. Вересень подарував нам славний ювілей»