ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ БДЖОЛАМЙому пропонували залишатися при кафедрі бджільництва. В додачу у тому ж Києві пропонували двокімнатну квартиру й автомобіль з водієм… А він відмовився… Залишився у своєму селі. Зі своїми бджолами…Чи буває так? Чи можливо в таке повірити?Дивак… На таке здатні лише диваки. І як добре, що такі в наш час не перевелися.«Наш Микола Павлович Якубчак – не просто пасічник. Це бджоляр з дуже глибокими знаннями, фанат своєї справи», - скаже лісничий Козачанського лісництва ДП «Летичівський лісгосп» Євгеній Іванович Похила. А старший майстер лісництва В’ячеслав Васильович Мельниченко в захваті розповідатиме про те, як їх пасічника в свій час вітав сам президент України. І не просто вітав, а спілкувався на рівних, питав порад. І Ющенко, і Омельченко (колишній мер Києва) завжди рахувалися з думкою Якубчака. Вони товаришують, мабуть, й досі…Особлива дружба пов’язує майстра лісу з пасічником. Спільні знайомі, цікаві теми, що піднімають, адже закінчували один ВУЗ, правда, в різні часи.Народився МиколаЯкубчак в травні 1963 року у с.Голенищево. По закінченні середньої школи подався у Вінницьку область до Гуменської сільськогосподарської школи. Після неї – до Чернятинського радгосп-технікуму. Отримавши спеціальність техніка-пасічника, юнак гадав, що отриманих знань досить, пора вгамуватися й працювати, заробляти кошти. Але не помітив, як і коли «затягнуло». Йому потрібні були все нові й нові знання, а навчання завжди давалося легко. Вступає до престижної того часу Сільськогосподарської академії на зоо-інженерний факультет. (Тепер це – Національний Університет біоресурсів) Час навчання біжить цікаво й непомітно. Керівником його дипломної роботи був сам директор інституту бджільництва (науково-дослідна установа) Леонід Іванович Бондарчук. (на жаль, нині покійний)Успішно захистивши диплом, Микола Павлович починає писати кандидатську… Л.І.Бондарчук на той час був у добрих відносинах з О.О.Омельченком, теж «заїдливим» пасічником. Обоє з Києва приїздять на пасіку до М.П.Якубчака, на якій у колгоспі й працював пасічником.Навідалися з добрими намірами і пропозиціями… (Вже тепер, перегортаючи у пам’яті пройдене життя,колишні можливості, якимихтось інший обов’язково скористався б, Микола Павлович ні про що не шкодує і вважає, що доля зверху пишеться. Від неї не втечеш. І місце його не в галасливому місті, а в тихій глибинці).Шкода, бо столиця мала б чудового науковця… Але Летичівське лісництво втратило б фаната-пасічника.Все, на що тоді, у 1994 році погодився, стати лаборантом відділу розведення і селекції української степової породи бджіл. Яка доля його кандидатської, на яку пішло стільки років? Залишається недописаною. В межах колгоспної пасіки довершити її не було можливості. Згодом почали розпадатися й колгоспи. Зараз його умілих рук, світлого розуму чекають бджоли 55 вуликів на лісовому кордоні Нової Гути та 30 вуликів с.Прилужного. І його практичні знання завжди перевершували кандидатські-теоретичні. Стверджує, що теорія рідко співпадає з практичними напрацюваннями. От відкриваєш вулик і не знаєш чому воно так, не згідно з теорією. І так уже більше 33років…« Щоб зібрати 1кг. меду, бджоли роблять до 65 тисяч вильотів, відвідуючи 45-65 млн.квіток. За сезон одна робоча бджолаздатна зібрати меду не більше однієї столовоїложки. Зібравши з квітів нектар, бджола відносить його у вулик. У вулику молоді бджоли нектар «пережовують», щоб видалити зайву вологу, при цьому збагачуючи зі своїх залоз ферментами, органічними кислотами. Потім його розфасовують у воскові чарунки стільників, де нектар дозріває і нарешті перетворюється у мед…»Про бджоли, їх звички, Микола Павлович готовий розповідати завжди, багато цікавого почерпнули студенти з його лекцій. Саме так, Миколу Павловича раніше запрошували до ВУЗів для курсу лекцій, практичних занять з бджолярами. Запам’яталися останні – із захисту бджіл від отруєнь. Його практичними знаннями користуються й досі, адже тема – більш ніж актуальна. Сільгоспгосподарники все більше працюють з отрутохімікатами, забуваючи при цьому, що основним у їх господарюванні є запилення сільгоспкультур, основною є бджола! Допоки вона живе – доти й світ. Стільки користі, як бджола не дає жодна звірина, жодна пташка. Важким для бджіл був травень, дощовим. Доводилося їх підгодовувати…_Про бджоли знаєте усе? _ Про них знати усе неможливо. Життя не вистачить пізнати їх звички. От вважають, що бджола – одомашнена. Ні, вона дика. Можна приручити собаку, кота, знати їх поведінку, бджолу – неможливо, бо на це не вистачить її життя. А живе вона місяць, 50 днів. І веде себе дуже по-різному, в залежності від погоди, від характеру свого і того хто біля неї. Одних жалять бджоли, інших чомусь минають…Свого життя пасічник-ботанік (як по-доброму називають його поза очі) не уявляє без бджіл, пасіки. З його села Голенищеве до кордону (основного місця роботи) – до 10км. В суху погоду дістається велосипедом, в дощову – кіньми. Забери від нього усталений ритм життя – це що зайця посадити в клітку. Пропаде. Він без них, а вони без нього. Щодень поспішає у затишне робоче місце – пасіку. Огороджена високим штахетником, всередині між вуликами – старі яблуні, за пасікою – теж в оточенні яблунь, молоденьких. Більше 200 саджанців різних сортів. Це вже завдяки старанням Вячеслава Васильовича.Все у житті міняється: і клімат, і екологія, і люди. Шкода, що міняється в гірший бік. Стали непотрібними у ВУЗах його лекції. Ні, не це непокоїть Миколу Павловича.Занепад села тривожить найбільше. Глибинка спивається, робоча сила приносить користь усім, крім свого краю… Хоча, мабуть, більше екологія. Адже, вийдеш раніше у поле – тішить розмаїття, солодкий присмак різнотрав’я, а зараз, вибачте, смердить хімікатами. Де ж тій бджолі сховатися?Залишився ліс. Поки що незайманий. І його доля тривожить пасічника.
-Що цінуєте в людях?
-Чесність, порядність, а головне – трудящість. Оте бджолине ставлення до роботи.