«Я нічого особливого не зробила, не потрібно мене хвалити, просто роблю свою роботу», – як завжди, відмахуючись від чергової подяки директора або колег за сумлінно виконане завдання, відкаже Надія Михайлівна.
Їй не здаються інші професії кращими, не заздрить вищим посадам, не жаліється на роботу, бо відчуває себе комфортно саме на своєму місці. Хоча у шкільні роки, як і більшість ровесників, (бо навчалася добре), мріяла про ВУЗ, студентське життя, велике місто… Але, хоч трохи по порядку.
Надя народилася у вересні 1978року у Летичеві. Її батько – Голова Михайло Анатолійович – працював ще у старому лісгоспі. Спочатку кранівником, потім – на лісовозі вже у теперішньому. Сумлінним був у роботі, відповідальним за зроблене, а ще за дружину, дітей, бо підростали дві дочки і потребували батьківської турботи. Не судилося йому, як кажуть, вивести їх в люди, злощасна ДТП обірвала його життя. Мама Наді, Олена Йосипівна, працювала лаборантом на маслозаводі, рано овдовівши, шукала підзаробітків, бо мала замінити тепер і батька, щоб діти не відчували нужди.
Сім’я проживала у лісгоспівському будинку і неабияку підтримку відчувала від директора лісгоспу В.М.Сивуна. Байдужим спостерігачем він не був ніколи, у важких життєвих ситуаціях завжди допомагав, а тут родина залишилася без годувальника, будучи працівником підприємства… Олена Йосипівна, крім основної роботи, сторожувала у лісгоспі, трудилася на городах.
Наді було лише 15, коли не стало батька. Старша сестра Людмила на той час визначилася з навчанням, роботою, родиною, за неї Олена Йосипівна була більш-менш спокійною,а от за меншу душа боліла. Вона приховувала це від самої себе, але хотіла, щоб її меншенька залишилася тут, не шукала кращої долі за межами Летичева, бо залишатися самій було не сила.
По закінченні школи (Летичівської №1), Надя відвезла документи до Камянець-Подільського ВУЗу, але не пройшла за конкурсом. Замінила маму, стала сторожем, а за рік по тому вийшла заміж. Найкращі жіночі університети – сімейні. Цього ще тоді не усвідомлювала Надя, але її мама тішилася з того, що дочка поряд і вона ніби благословила її на роботу у лісгоспі. Що могла, чим могла, тим і допомагала, а на той час це було найкращим варіантом. З материнським благословенням ніякі напасті не страшні й дорожчі вони всякого приданого…
Із загального стажу роботи – лише стаж у лісовій галузі, без місяця 20 років. Без відриву від виробництва дівчина закінчила Березнянський лісо-технічний коледж, що у Рівненській області. Працювала секретарем, контролером лісозаготівельного виробництва Летичівського лісопункту. З 2013 року молодший спеціаліст Надія Михайлівна Матрунчик – друкарка 1 категорії ДП «Летичівське лісове господарство».
Головна її риса – обов’язковість. Без такої, а ще пунктуальності, організованості, сумління на цій посаді – ніяк. Це з першого погляду її робота непомітна, коли ж з якихось причин Наді 5 хвилин нема на робочому місці – аврал! Її чекають… І свої, і приїжджі…, і телефонні дзвінки, і всякого роду ділові папери. Все це входить у її обов’язки і всьому вона має дати раду. Вхідній та вихідній документації, попередньому розгляду ділової кореспонденції, підготовці проектів документів, інформаційним матеріалам, рахункам, багато чого іншого, щодень і незнайомого. Офісне діловодство з використанням сучасних програмно-технічних засобів вимагає неабиякої зібраності і грамотності.
При значному обсязі роботи Надія Михайлівна залишається привітною, уважною до людей. Навіть, коли й доведеться з ким, як вона це розуміє, посваритися, вона сміється. За її привітний сміх, доречний жарт її ще більше поважають…
А керівництво цінує. Матрунчик Н.М. неодноразово удостоювалася почесних грамот та подяк від ДП «Летичівське лісове господарство», відзнак від Летичівської РДА та Районної ради.
Коли на роботі цю жінку цінують за кмітливий розум, то дома – за добре серце і турботливі руки. Рукам дістається… І знову Надя сміється. Бо чого тільки не доводиться ними робити: і по будівництву, і в городі, і в домашньому господарстві. Тут себе не жаліє. І дарма, що ті руки не мають дорогих прикрас, сучасних манікюрів, врешті: хіба це так важливо? Материнські руки гарні без прикрас. Як і мама її не шкодувала себе, все робила заради дітей, так і вона тепер. У цьому її щастя. І щодень вдячна Богу за них, за можливість радіти їх успіхам, віддавати свою любов. Дітей у Матрунчиків двоє: старша – Галя, молодший – Михайло. Обоє – студенти Вінницького аграрного університету. Дочка навчається на факультеті економічної кібернетики, син – електроенергетики. Дочка вийшла заміж і дітей прибавилося, мають гарного зятя.
Чоловік Надії – Сергій Миколайович – у всьому підтримує. Він теж лісівник і трудова його біографія тісно пов’язана з лісовим господарством. Тут він працював кочегаром, лісорубом, навчався. Тепер він – вальник 6-го розряду. У 2015 році був учасником АТО, відслужив більше року на полігоні.
Надія Михайлівна вважає, що нічого в житті вона не досягла, нічого особливого не зробила… А – ні. Давно мудрими підмічено, що саме завдяки таким скромним жіночкам, їх відданості роботі, родині й існує цей світ, від подібної простоти він стає добрішим.