Спогади дитинства додають йому, статечному чоловіку, батькові двох дітей і дідусеві трьох онуків, тепер уже Миколі Йосиповичу, наснаги. Бо, здається ще малим він зрозумів, що життя розмаїте і неповторне. У ньому є все: і радощі, і печалі, і саме від тебе залежить яким ти створиш його для себе й оточуючих тебе.
Миколка народився 10серпня 1959року у с.Розсохувата. Батьки – колгоспники. Усе своє уміння і здоров’я віддавали роботі. У шість років залишився без батька. А їх у сім’ї четверо. Непросто було матері. Тяжко працювала, проте і в хаті лад давала, і домашнє господарство вела, і їх чотирьох доглядала. Намагалася встигати і за себе, і за батька.
Початкову освіту Дмухівський Микола засвоїв у рідному селі. До восьмого класу ходив у Лісоберезівку. А щоб мати повну середню – у Вербку. Не ближній то світ, а все пішком. Навчання давалося легко, а весь вільний час допомагав дома по господарству.
Правда, хто б що не казав за ті часи, у Миколи Йосиповича своя думка. На рахунок того, що тоді можна було чогось досягти у житті своєю працею, без грошей. Він, сільський хлопчина, навчався у Вінниці, працював на заводі. За гарну працю отримував і грамоти, і добру зарплатню. Зараз дітям без грошей дуже важко розпочинати самостійне життя.
Цікаві сторінки його біографії: розмаїті, непередбачувані. Але, якщо узагальнювати: щоб не робив – працелюбство на першому місці. Коли не стало колгоспів, «розтягнули» підприємства, не встояв і його ремонтний завод. І йому, відмінному токарю довелося різко змінити професію. У 2005році Микола Дмухівський стає лісником у Головчинецькому лісництві. Але щоб бути з лісом «на ти», потрібні знання. Чоловік це відчув, без належної освіти ніяк, тому без вагань вступив спочатку до Кременецького лісотехнічного коледжу, по його закінченні навчався у Київському національному університеті природокористування і біоресурсів. Факультет садово-паркове і лісове господарство. Знання з агрономії, ґрунтознавства, дендрології виявилися необхідними у професії. Уміло поєднував їх лісник, потім майстер лісу, тепер в.о.лісничого у своїй роботі.
Його господарство чимале і дуже розкидане географічно – 5 134га. Відвід ділянок, посадка лісу, догляд за культурами… Лісничий несе відповідальність за всю організацію роботи. Обхід з самого початку його роботи був відсталим, робота була запущена. За останні роки у Головчинецькому лісництві багато чого змінилося. В кращу сторону. І завдяки наполегливості Миколи Йосиповича.
Де були чагарники – обгороджений лісорозсадник. Знайшов своє місце у господарстві малинник, добре почуваються молоденькі яблуньки. У короби з ранньої весни засіваються сосна, ялина, модрина і дугласія…
Розкішним став вигляд і самого приміщення лісництва. Сучасна євро покрівля, якісна штукатурка, як знадвору, так і з середини. Добротна підлога, теплі кахельні (аж 4) грубки… При вході – квіти. З жалем розповідає лісничий, що багато корчів троянд недобросовісні злодюжки пересадили, мабуть, у свої двори. І троянд шкода, і новорічних ялинок…(минулоріч 150 штук за ніч «позичили»). Це не просто квіти чи новорічні прикраси. Це труд лісівників, які вклали свою душу у прекрасне. Скільки років потрібно було дбати, щоб з сіянців виростити ошатне деревце…А за одну ніч пішло під сокиру.
Вирвати з коренем оте ненаситне, споживацьке українське ой як важко. (Не як з коренем кущ троянд). Відучити робити звалище біля лісу не просто було чоловікові, але таки вдалося. Коли на зачищеному місці знову з’явився непотріб, відслідкував, довів, присоромив. Відтоді – чисто. Такий настирливий, принциповий, проте й делікатний у всьому. Завдяки життєвому досвіду, працелюбності, порядності здобув авторитет і в колективі, і в селі. Кожен, вважає, повинен робити свою справу і до роботи ставитися добросовісно. Щоб не було соромно перед дітьми, онуками. І щоб їм не було соромно за батька та діда. Гарний слід, добре слово повинен кожен прагнути залишити по собі.
Як колись йому ніхто не обирав професії, так і він залишив свободу вибору для майбутнього і своїм дітям. Коли перед його сином став вибір, бути пожежником, будівельником чи лісівником, він не втручався. Проте батькові надзвичайно було приємно, що син віддав перевагу лісівничій справі. (Наразі працює майстром лісу).
Тішиться Микола Йосипович і тим, що середульший онук, школярик Владик по-своєму, нехай по дитячому любить ліс і ніщо його так не вабить, як товариство дідуся і саме в лісі. (Старша онучка – Настя, найменшенький трьохрічний Діма)Хто зна, ким він виросте, але що добрим до живої природи, то це зрозуміло. Бо справжні лісівники не добрими не бувають. Вони розтлумачать, що крім дуба, сосни у лісі має рости і яблуня, і черешня, щоб мали що їсти і пташки. Що в лісництві потрібні трактор, автомобіль, але наряду з технікою мають бути і коні.(Їх у лісництві 12. Кожен має свій характер, норов, але коні – то надзвичайно розумні істоти. А за словами лісничого, коли був майстром, то 80% робіт на дільниці виконувалося за допомогою коней). Усіляких лісових премудростей понарозповідає, розкривши рота не лише б онук слухав. А як радіє, коли бачить, як коні обступають діда, коли той йде до них з відром зерна. «В лісі – класно», – потім розповідає усім домашнім.
Мало часу залишається на дітей, онуків. Справи лісничі забирають часто-густо і вихідні. От зараз пора заготівлі сіна і погода ні буднів, ні свят не чекає. На зиму має бути вдосталь сіна. І хоч залишилося торішнє, але зайвим не буде. Взимку і коней годувати треба, і диких тварин у лісі. Микола Йосипович – на сінокосі, разом з усіма.
Вболіває бо, як за кожну погожу днину, так і за долю лісу, зокрема. Його, як кожного небайдужого лісівника не обходить те, що впродовж кілька останніх років всіма улюблені ліси й праліси хочуть роздерти лакомі до наживи, ненаситні «ділки». Шукають різні приводи, шляхи-лазійки, щоб знищити Держлісгоспи. Так: вони хочуть привласнити, щоб зрізати… Але садити такі не будуть. Їм результат потрібен вже і зараз…
Ми маємо ліс садити для онуків, як колись посадили для нас діди й прадіди. Їм теж було не легко, але вони змогли. У кожного часу свої переваги, свої труднощі.