Що може бути відраднішим як потомственному, з діда-прадіда лісівнику почути від свого сина: «Хочу бути, як ти, тату, лише лісівником!»? Більшого щастя й не треба, адже він, як колись його дід, батько зумів привити своїм дітям любов до лісу…
Мельниченки – то ціла династія лісівників. З гордістю Станіслав розповідає про свого прадіда Наума Петровича, діда Прокопа Петровича, батька Василя Прокоповича, які усе своє життя віддали лісу. Працювали лісниками у Вовковинецькому лісництві, жили на кордоні і він ще маленьким хлопчиком й не уявляв життя свого за межами лісу.
Народився Станіслав у с.ГончарівкаЛітинського району Вінницької області. Навчався у середній Багринівській школі. По її закінченні у 1996 році з величезним задоволенням пішов працювати у місцевий колгоспний ліс лісником. Без спеціальної на те освіти, досвіду хлопцеві довіряли, знали бо, що справиться, що дідові й батькові «університети» малий Славко засвоїв на-відмінно. Коли колгоспні ліси перейшли до агролісів, молодий лісник не втратив посади, залишився працювати.
Але життя не стоїть на місці. У 2004 році Мельниченко влаштовується на роботу до Жмеринського держлісгоспу і вступає на навчання до Сторожинецького лісового технікуму. Працює лісником вже у Людавському лісництві.
Добре пам’ятає дату 1вересня 2006року. Цього дня він перейшов на роботу у ДП «Летичівське лісове господарство» на посаду лісника обходу №1. Як спеціаліст лісового господарства, Станіслав Васильович вступив до Київського Національного Університету біоресурсів та природокористування. Успішно закінчив навчання, здобувши освіту магістра лісового господарства.
З 2010 року Мельниченко Станіслав – старший майстер лісу Козачанського лісництва. Цінують колеги по роботі за людяність, відкритість у спілкуванні, щирість у стосунках. За принциповість, відповідальність поважає керівництво. Якщо вже доручив директор яку справу – знає, два рази повторювати не треба, як і перевіряти – чи зроблене. Як сказали – так і зробив, за цю рису і найбільше цінують лісівника.
А він у свою чергу цінує колектив і колег, з якими працює, цінує кожен день, проведений у лісі… Бо ліс для нього – то святе. То і спокій, і натхнення. Любить ліс по-своєму, особливо, захоплюється поезією, в якій вдало оспівано почуття до лісу, його красу. І коли бракує своїх слів, щоб передати свої відчуття, декламує Сосюру: «Люблю я ліс. А хто його не любить? Він партизанові приніс жаданий захист і спочинок»… Або улюблене «Хто любить паростки кленові…». Станіслава це настільки тішить, що і він працює для століть, що і його частка у тому, що ліси ростимуть для нащадків, є. І потрібно сказати – неабияка! За його трудову діяльність, при його безпосередній участі – лісу висаджено більше 100гектарів! Набагато більше! …
При розмові Станіслав Васильович згадав свого ще одного діда, не лісівника, лікаря, ветерана Великої Вітчизняної, яким гордиться не менше, бо той теж цінував і любив ліс. Він переманював хлопця, хотів, щоб той йшов навчатися у медичний і став лікарем, пропонував неабияку підтримку при вступі. Але Слава вибрав ліс. І мудрий ветеран схвалив вибір хлопця, додаючи при цьому: «Побудоване приміщення, навіть, скажімо, завод з часом розвалиться, а от посаджений тобою ліс – то на віки…». Чомусь саме це нехитре дідове порівняння запало в душу. Відтоді Станіслав впевнено несе по життю твердження, що ліс – був, є і буде! І наскільки його буде більше – залежить від нього, таких, як він.