ЮВІЛЯРИ СІЧНЯ – ОКРАСА (ГОРДІСТЬ) ГОСПОДАРСТВА
За велінням долі, кожен з нас народжується для якоїсь справи та має своє, особливе призначення у земному житті. Бо для кожного існує місце, де судилося жити. А жити – значить любити й страждати, трудитися й відпочивати, цим оплачуючи своє існування.
Наш ювіляр-трудяга, найстарший у господарстві лісоруб(ДП «Летичівський лісгосп) теж з дитинства мріяв про далекі світи, але доля розпорядилася по-своєму, відвівши йому і на милому серцю Поділлі особливе місце. Особливе тим, як вдало підмітив Є.І.Похила (лісничий Козачанського лісництва), що «Володимир Григорович з тих, хто собою красить місце, а не навпаки». «Гутіка знають і люблять у кожному лісництві, хоч працював і досі працює в Козачанському. Григорович нам, як батько, - скаже Євгеній Іванович.
І додасть: «Як невблаганно біжить час. Здається, ніби вчора святкували 50-річчя Володимира Григоровича. Цьогоріч йому 70, але він такий же: завжди знайде час, щоб допомогти, слово, щоб підтримати, пісню, якою звеселить, гумор, щоб підняти настрій. З роками не губить своєї ні принциповості, ні привітності. Йде по життю з оптимізмом, цінує те, що має, вірить в те, що все найкраще попереду».
Народився Володимир Гутік в с.Осикове Деражнянського району. Як на ті роки, вийшов невигаданий цікавий казус. Народився 1січня, а записали 12. Коли дісталися до сільради, тоді й виписали метрику. Їх колгоспне село, тоді з 68 дворами, школою, клубом, бібліотекою замело в Новий рік, з хати не вибратися. Тому й має Гутік два дні народження, перше - справжнє для рідні, друге – офіційне.
Яскравим і багатообіцяючим було його дитинство. Ніхто його особистим вихованням не переймався, було не до того, але в їх чималому родинному гурті панувала атмосфера радості, патріотизму, любові до всього справжнього. Пам’ятає себе з шестирічного, розповідає, ніби це було вчора. Після восьмого класу зібрався в мореходку. Виношував мрію змалечку і готувався по-серйозному. Тренувався і відкладав гроші з колядувань. Для надійності «позичив» ще в діда 20крб. і … Сусідський одноліток, з яким мав вирушити в далеку дорогу, його «здав». Найвпливовішим тоді для хлопця була позиція діда, слово його, що кремінь, послухався, вгомонився.
Здобув середню освіту. Чекаючи повістки на службу, не відсиджувався дома, працював на цегельному. Армійську двохрічну службу відбував в Естонії. Потім навчався в Київському ГПТУ. Працював шофером в Київміськбуді. Одружившись, при собі залишив всі мрії про незвідані світи. І жодного разу не пошкодував про це, бо його добра й віддана дружина була того варта. (Вірно чекала його з армії, навчання і роботи в Києві, була мудрою порадницею у важкі хвилини. У них з Валентиною Михайлівною двоє славних дітей: дочка й син. Мають п’ятеро онуків, а минулого року діду в день його народження – 1січня – внуки подарували правнучку Меланію. Дасть Бог, незабаром святкуватимуть 50-річчя спільного життя)
Вже одруженим працював в Райспоживспілці, по селах району розвозив хліб Летичівського хлібзаводу. Роботу цінував, хоч дороги були жахливими і додому повертався пізно, проте з якою радістю доставляв в найвіддаленіші куточки свіжовипечену духмяну продукцію. Але завод занепадав, змушений був влаштуватися на «Термопласт». Довго не міг звикнути, порівнював себе з птахом, якого закрили в клітку, його ж тісну клітку поставили в клітку велику з постійним шумом і гамом. Але не в його характері не побороти обставини. Призвичаївся і вже тут домагався гарних результатів в роботі. Слюсарував би, мабуть, й досі, (щиро зізнавався, що не любив міняти роботу і заробітки мав добрі), але і «Термопласт» «прихватизували»…
З бензопилами «Дружба» й «Урал» ще змолоду був «на ти», допомагав часто родичеві на заготівлі деревини. В ліс був закоханим завжди, його спокій, величавість заворожували.Але одна справа допомагати різати й зовсім інша – нести відповідальність за зрізане, а ще за посаджене, доглянуте. Тому й вагався, коли запропонували опанувати нову професію – лісника. «Ти справишся, батьку», - вже діти додавали впевненості і майже примусили їхати на навчання до Березнянського лісогосподарського технікуму у школу лісників. Теорія давалася легко, бо в уяві тісно перепліталася з практикою, до того ж його обрали старостою групи і відповідальність довелося нести вже з навчання. І знову порівняв себе з птахом, який вилетів з клітки. Шкода лише, що тепер він буде порушувати лісову тишу…
16січня 1996 року Гутік Володимир Григорович зарахований на роботу у Летичівський держлісгосп лісником Козачанського лісництва. З цього часу ліс став його другим домом. Пригадати й розповісти за цей період ой, як можна багато. Скільки стоптано лісових стежин, скільки пережито. У кого вчився, кому сам був наставником…(Вітаючи ювіляра, директор підприємства І.В.Сивун говорив, що знає Володимира Григоровича дуже давно, змалечку: «Честь і хвала тим, хто віддав свою силу і величезну частину свого життя лісу. Ви багато зробили, багато досягли. Є досвід, бо перейшли в ранг «життєвих професорів», діліться досвідом і вмінням».
Одійчук Сергій, начальник відділу лісового господарства, розпочинав свою трудову біографію старшим майстром теж у Козачанському лісництві. Розповідав, що дуже поталанило йому, маючи двох славних наставників: В.Г.Гутіка та В.І.Криськова. (Про В.Криськова розповідь дещо нижче)
«Обоє були лісниками, від них вчився, а повчитися було чому, - говорив Сергій Іванович, - Обоє – в роботі перші, відповідальні, в обох – дисципліна і порядок при всіх лісогосподарських роботах. Уміють і попрацювати, і відпочинок організувати, а як заспівають... Позитивні у всьому, щоб усі такими були, краще б усім і жилося. Особливо дивувала організація праці Володимира Григоровича. При терміновому відвантаженні деревини інші метушаться, не пообідавши, все бігом, а не встигають. З Гутіком і пообідають хлопці, і все встигають. Кожен водій лісовоза бажав грузитися у Володимира Григоровича. Та й не вір у прислів’я: «Хто не спішить – той все встигає».
Високих результатів домагалися лісники й на змаганнях вальників лісу. Всі свої уміння Гутік передав Криськову. Керівництво господарства було впевненим: коли на обласних змаганнях (між 9-а лісгоспами) лісники з Козачок – соромно не буде. Й справді: в останніх вальники ДП «Летичівський лісгосп» ніколи не були. Часто – першими, були й на третьому, але нижче п’ятого – жодного разу.
Дух лідерства, бажання перемагати властивий обом лісникам. Володимир Григорович скільки себе пам’ятає, завжди на якихось змаганнях. Захищав честь школи, району, підприємства з баскетболу, ручного м’яча. Зі спортом товаришував завжди й образливо йому за теперішню молодь, яка весь вільний час проводить де-ін-де, але не з м’ячем у руках.
Другий рік В.Г.Гутік на посаді лісоруба. Ні хворобам, ні вікові підкорятися не збирається. Та й працювати зараз із «Хускварна», «Штіль», на яких раніше мало не молилися, легше. І роботи вистачає та й робота таких любить, аби руки витримували…
Завдяки чому та міць у тілі, сила в руках, у кого вдався наш ювіляр?
І на це весело розповідав, що усіма повадками і вдачею схожий на діда. Добре пам’ятає ветерана війни, який повернувся додому у медалях груди, але без руки. Кремезного, щасливого, що живий, що втратив лише ліву. Правою ж робив геть усе, як вправно рубав дрова, а що вже міг «приголубити» - не позаздриш тому… Багато чому навчив його дід Максим, слава Богу, дав йому віку, другий дід Данило відійшов раніше. Проте й того пам’ятає, особливо, коли вдвох затягували улюблених, керосинові лампи від того співу гасли.
В.Г.Гутік та В.І.Криськов – вальники 6-го розряду, обоє - ювіляри, народилися в один день. Більше схожості в характерах, ніж відмінностей. Володимир Григорович раніше і на гітарі грав, а Василь Іванович вів гурток народних танців. Можна уявити їх в гурті. Лише з різницею у роках. Василю Криськову – лише 50 цьогоріч.
Народився у с.Козачках, у рідному селі й здобув середню освіту. Потім навчався у Новояворівському СПТУ, отримав спеціальність електрогазозварювальника. Службу проходив у Мінську. Був затребуваним, як спеціаліст, вмілий організатор у колгоспі ім.Кірова, КСП «Козацька мрія».
З 9.04.04 працює лісником у Летичівському лісгоспі. Виховали із дружиною двох синів, втішаються тепер онуками-близнюками.
За багаторічну сумлінну працю дякували іменинникам, Ігор Васильович вручав грамоти, «грошові додатки», бажав усіляких гараздів і в усьому заступництва Матері Божої. Людмила Володимирівна, голова профкому зачитувала вітальні адреси. Підносила розкішні рослини в подарунок, примовляючи, що доглядати за ними лісники уміють. Обоє іменинників відбувалися жартами. З такими, й справді весело живеться і працюється.